Сторінка 1 з 6
Великі Коровинці — селище міського типу, центр селищної Ради. Розташовані за 15 км від районного центру і за 2 км від станції Михайленки на залізниці Козятин — Шепетівка. Населення — 4,7 тис. чоловік. Селищній Раді підпорядковане село Михайленки.
Археологічні знахідки на околицях сучасного селища свідчать про заселення цієї місцевості в давнину. Тут виявлено поселення трипільської культури (III тисячоліття до н. е.), доби бронзи та скіфських часів (VII—V ст. до н. е.), а також 2 городища періоду Київської Русі.
Великі Коровинці згадуються 1585 року в переліку міст і 45 сіл, дарованих княгині С. Острозькій київським воєводою князем К. (В.) К. Острозьким.
Улітку 1592 року, коли селянсько-козацьке повстання під проводом Криштофа Косинського поширилося на Київське, Волинське та інші воєводства, Великі Коровинці опинилися в районі активних дій загонів селян. Повстанці боролися проти феодально-кріпосницького гніту, що особливо посилився після Люблінської унії 1569 року. Вони знищували панські маєтки.
Під час визвольної війни українського народу 1648—1654 рр. жителі Великих Коровинців влилися до селянсько-козацьких загонів, керованих Максимом Кривоносом, і взяли активну участь у боях проти польсько-шляхетських військ.
За адміністративно-територіальним поділом, що виник у процесі визвольної війни 1648—1654 рр., село ввійшло до Білоцерківського полку. Проте під час російсько-польської війни 1654—1667 рр. шляхетській Польщі вдалося знову окупувати Великі Коровинці. До села повернувся пан і почав відновлювати старі порядки. Повинності селян зросли, особливо у XVIII ст., що й спричинилося до участі їх у гайдамацькому русі, який тривав на Правобережній Україні з початку XVIII ст. до 80-х років.
1793 року Великі Коровинці разом з іншими населеними пунктами Правобережної України були возз'єднані з Росією. З утворенням 1797 року Волинської губернії вони ввійшли до Озадівської волості Житомирського повіту. 1798 року тут налічувалося 103 двори і близько 700 чоловік населення. Належало село поміщикам Чесновським, на користь яких селяни відбували панщину (влітку три дні, а взимку — по два дні на тиждень).
На кінець XVIII ст. Великі Коровинці були значним населеним пунктом. Тут працювали ґуральня, заїжджий двір, два шинки, на річці — два млини. Серед населення були поширені ремесла, зокрема ковальство та слюсарна справа, виготовлення селянських возів.
1831 року царський уряд конфіскував Великокоровинецький маєток за участь його власника Чесновського в польському визвольному повстанні 1830—1831 рр. Колишні кріпаки — жителі села були переведені на чинш. 1859 року у Великих Коровинцях і Михайленках (суміжне село) налічувалося 380 ревізьких душ, у користуванні яких було 2048 десятин землі. Пересічно на ревізьку душу припадало 5,4 десятини. Чиншовики не тільки сплачували чинш, вони були переобтяжені й іншими повинностями.
В 1872 році маєток придбав український землевласник і цукрозаводчик Ф. Терещенко. Оскільки взаємовідносини чиншовиків із землевласниками не були оформлені законодавством, Ф. Терещенко позбавив селян польових та сінокосних ділянок, залишивши їм тільки городи. Протестуючи проти самовільних дій землевласника, селяни 1876 року надіслали скаргу до Волинської палати кримінального суду, але й після цього не стало краще.
За положенням 1886 року царський уряд надав право чиншовикам протягом трьох років вирішувати питання про припинення чиншових відносин і переходу до викупу земель. Селяни знову звернулися до повітових установ у чиншових справах з проханням надати їм можливість викупити польові наділи. Однак і цього разу питання було вирішено на користь Терещенка.
Позбавивши селян землі, Терещенко тим самим забезпечив себе дешевою робочою силою, яку використовував на винокурному заводі та млинах. Протягом 1878— 1880 рр. нащадки Ф. Терещенка збудували у Великих Коровинцях цукровий завод. Від залізничної станції Михайленки до заводу була прокладена залізнична вітка. За сезон підприємство виробляло 200—300 тис. пудів цукру.
Робітники заводу працювали в дві зміни по 12 годин на добу. Ніхто не дбав про елементарні санітарні умови на виробництві. Жили вони в бараках, спали на соломі, їхнього заробітку не вистачало навіть, щоб прогодувати сім'ю. Робітники часто хворіли й рано втрачали працездатність. Не краще жилося й селянам. Про своє становище вони писали генерал-губернаторові: «Земля
Дивиться також інші населені пункти району: